Спочатку я була школяркою і весь час спізнювалася на уроки до однієї вчительці. Вона говорила: " Так, ви звичайно можете сісти, але це буде означати покуту". Я дивилася на клас і розуміла, що в ньому тільки одне вільне місце – та парта, за якою сидить моя подруга. Я підходжу, а вона потайки читає якусь заборонену книгу. Хочу сісти з нею поруч, але вона кладе на стілець свою сумку і каже, що я запізнилася.
І ось я знову в своєму нинішньому віці. Хрещений (якому мабуть лаври св. Петра не давали спокою) стояв біля якихось дверей, відштовхуючись від неї натовп і нікого не пускав. Він і мене не хотів пускати, але якось само собою вийшло. Правда за дверима був зовсім не рай, а звичайне сплетіння сірих коридорів і дверей. Дивно які іноді вражають речі можна було побачити за який-небудь вузької сірої дверима – на кшталт викривленого стовпа білого світла, на якому напівлежить Е. М., в руках у нього хребет і він неймовірно грає на ньому як на флейті! А за якийсь великий, крутиться, значною – всього лише хлопець з Одеси зі словниковим запасом як у Еллочки Людоедочка.
Потім я опиняюся в залі, в якому лавки поставлені кругом. У центрі імпровізованої арени гуртком стоять худі люди, а посеред них на постаменті – ще одна людина. Я не бачу його обличчя, але відчуваю силу. В руках у нього шприц. Він коле якийсь наркотик кожному з добровольців. Спочатку все корчаться, а потім хтось падає, хтось розчиняється в повітрі. У одного виростають білі крила, як на картинках у ангелів, а в очах запалюється гарячковий блиск. вистава розпочалася. То тут то там з ряду глядачів постає якась людина і в цей момент його ім’я висвічується сіюящімі червоними літерами над його головою. Катю, Євгенія, Кешу, Семена, Марину і Ізауру " янгол" побив, інших – повбивав. Поколоченние глядачі падали і якийсь час лежали як мертві, а потім вставали і знову займали свої місця. Якщо вони вставали знову, над їх головами висвічувались вже інші імена. Ті, кого повбивали, падали і розчинялися. Не знаю зникали вони справді, адже в зал весь час входили нові люди. У якийсь момент я зрозуміла, що коло навколо мене замкнулося і настав мій час встати. Ангел накинувся на мене і дав мені в щелепу, а потім по голові. І ось я вже відчуваю себе знову сидить на лавці, тільки тепер я – молодий чоловік. Більше ніхто не хоче вставати – все сидять на своїх місцях і перемовляються пошепки. Ангел став менше ростом і важко дихав в кутку, тому коли в зал зайшов Девід Де Віто звідкись почулося гнусавенькое " Гла-а-аза в гла-а-аза". Де Віто сів поруч зі мною на вільне місце і ми говорили. Я дізнався, що він сидить на голці, але не зрозумів що це було – правда чи метафора. У нього були дуже живі і дуже сумні очі і як для того, так і для іншого. Він намагався мені щось сказати, але говорив так заплутано, називав якісь свої ролі, я нічого не міг зрозуміти. А потім я раптом вигукнув: " Я зрозумів! У вашому житті було тільки два фільми. Один з них був вашим удачею, інший – талантом, а всі, що між ними – нескінченна низка провалів і втрат".
У залі більше не було людей. Я була старим прибиральником, який вимкнув світло. Над лавкою, де сиділо двоє – товстенький невисокий чоловік і довгоносий білявий юнак покліпав залишками неону і полгасла вивіска. Я ще встиг прочитати що на ній було написано: " If you go away it will be the end of fairy tale"