Коли людина усвідомлює самого себе, він не говорить, що Я – це моя нога або голова, про них він говорить МОЄ. А «Я» – це те, без чого людина не відчуває себе особистістю. Мені так здається, що індивідуальність це те, що відрізняє мене від інших, а особистість це те, що зближує мене з Перволічностью, – Богом.

Особистість – суть самосвідомість і воля. Людина ж в повноті своєї – суть система відносин, тих ВІДНОСИН, що не залежать від простору і часу, а мають свій початок і свій притулок в Бозі. Людські стосунки є ОТРАЖЕНИЕ відносини Бога до світу і людині в ньому і чисті настільки, наскільки чиста душа людська.

Зміна душі є спільна робота Бога і людини і відбувається вона тоді, коли Світло Істини горить в самій людині, коли він знає Її не тільки як факт зовнішній по відношенню до нього, але як внутрішнє переживання, відчуття Божественної Любові. Така людина ЗНАЄ САМУ Любов Бога як факт особистого буття, Богообщения, яке і стає власне життям у Христі, ЖИТТЯМ в Бога і з Богом. Та й особистістю-то людина стає тільки тоді, коли знаходить самосвідомість в Світі Христовому і підпорядковуючи волю свою ВОЛІ Бога:

Тоді Ісус сказав до своїх учнів:
– "якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною, бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той знайде її Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?" (Матв.16: 24-26).

Суб’єктивні відчуття не є усвідомлення самого себе.

Особистість усвідомлює себе ТІЛЬКИ в Світі Істини. Усвідомлення себе призводить до віри в Бога і здатність прийняти Слово Боже (Істину) від Духа Святого. І тільки тоді, коли Істина = Бог є Любов буде жити в нас, ми знайдемо здатність бачити зло в самому собі і зможемо прийняти Волю Божу як свою.

Єдина радість в житті – переживання повноти життя у Христі. Це переживання не може бути постійним, інакше люди стали б життєрадісними ідіотами. Вища переживання це момент просвітлення, момент відчуття Божественної Любові, осягнення справжніх характеристик реальності, раніше недоступних розумінню.

Секуляризація церкви, розпочата Костянтином в четвертому столітті, привела до того, що істинно віруючі в Христа люди стали йти в пустелі, в скити, постом і молитвою (ісихазм) знаходячи Слово Боже – Істину в собі самому. Світло, «Хто просвічує кожну людину, що приходить у світ (Ів.1: 9) », дозволяв їм жити в світі, але не мати з миром нічого спільного, крім існування тіла в даному часі і просторі. Душею ж вони ВЖЕ перебували в Царстві Божім, ставали членами Церкви Господньої. Але такі люди не потрібні були нікому, крім Бога, особливо можновладцям, і імператорські єпископи через століття (при Маркіяном) «приватизували» монастирі, заборонили їх існування поза своєї юрисдикції. Самі ж думки про піст, молитви, покаяння і смиренності стали реаліями матеріального буття втративши містичність, яка знайшла форми магізму. Навіть Таїнство Причастя оголошено непорушним в тому сенсі, що і благодать і засудження під час Причастя подається з ОДНОГО Джерела ..

Ще раз, підтверджуючи свою точку зору про те, що Дух Святий є Дух Любові і розуміння, що Він не карає і не «попускає» я хочу розкрити як мною розуміється сам сенс слів Спасителя

– "Хто не зо Мною, той проти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розкидає. Через це кажу вам: усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься якщо хто скаже слово на Сина Людського, проститься йому; якщо ж хто скаже на Духа Святого, не проститься йому ні в цьому віці, ні в майбутньому" (Матв.12: 30-32):

Хула на Духа Святого є хула Самою Любові Божої, якій через незнання Любові Божої, злого наміру або по нерозумінню своєму приписується здатність нести смерть і нещастя людям.