Біла баба (Біла Дівка) – носій хвороби, дух долі, образ смерті, передвісниця нещастя.

Зовні Біла Баба – це висока жінка одягнена в білу тканину з голови до ніг. Вона раптово з’являється найчастіше з лісу на дорозі.

Біла Баба зазвичай стоїть мовчки з закритими очима або плаче і голосить. Іноді вона просить купити їй білу тканину, а натомість передбачає майбутнє. Зникає також раптово, як і з’являється.

Своєю появою вона віщує нещастя, війну, хвороба, смерть. Щоб Біла баба не ввійшла в будинок і не заподіяла нещастя, під ґанком закопували кобил голову, вішали косу над воротами або на верхньому одвірку дверей, встромляли під сволоком ялівцеву гілку, прибивали до порога підкову.

Перед кончиною вмираючий іноді бачив смерть в образі жінки, одягненої в біле.

У народі широко відомий оповідь, іменований "вінчальний плаття":

Поїхав один селянин в місто на ярмарок і взяв з собою доньку. Раптом виходить з лісу на дорогу якась баба і стоїть мовчки. Очі закриті, а з них сльози ллють струмком. А сама вся в білому з ніг до голови.

– Про що ти, тітонька, плачеш – запитала дівчина.

Батько дёрг її за руку: мовчи, мовляв! – та пізно.

Відкрила Біла баба очі – а вони як два розпечених вуглинки, так і палять!

– Батько, купи дочки матерії на біле плаття, – тільки й сказала вона – і зникла, ніби не було. Тільки вітер по лісі пішов. перехрестився селянин.

– Чого ти злякався, батюшка? – сміється дочка. – Напевно, заміж вийду, а вінчатися піду в білій сукні – в точності як міські панянки. Неодмінно купи мені білої матерії, так як там не є дорогою.

Мовчить батько, тільки сльози втирає. Він знав, що їм явилася сама Біла баба, провісник чиєїсь неминучої смерті. Чи не на вінчальний плаття, знати, матерію дочки купувати, а на саван. Але доньці нічого не сказав, ні слова.

Довгий був базарний день, але не єдиної хвилини спокою не знав мужик. Око з дочки не зводив, вже й не пам’ятав, як расторговался. На душі туга тоскучая! І адже не знаєш, коли біда підкрадеться, як від неї вберегтися. Настав вечір, і згадав він, що десь поблизу від ринкової площі живе старий знахар.

Прийшов до нього з дочкою, розповів все як було, пообіцяв гарну плату.

– Не треба мені ніяких грошей, – сказав знахар. – Я тобі так, задарма допоможу, бо багато років тому точно так же зустрів я Білу бабу і пообіцяла вона смерть моєї нареченій. Красуня була – в точності твоя дочка. Тоді я не знав, як врятуватися, а тепер знаю. Чи сильно ти дочку любиш? Чи не пошкодуєш життя за неї віддати?

Зблід мужик весь, але голос його звучав твердо:

– Одна вона у нас з дружиною. Помре – і ми помремо. На все готовий, щоб її врятувати!

– Тоді слухай, – каже знахар. – Ніч проведи в місті, а завтра з ранку купи найкрасивішою і дорогий білої тканини і їдь тієї ж дорогою. Як доїдеш до місця, де бабу зустрів, візьми чим і починай тканину в клаптики шматувати. Ну а далі. Богу молися заради гріхів твоїх.

Так і зробив мужик – все в точності виконав. Тільки почав посеред дороги білу матерію шматувати-різати, як з’явилася з лісу Біла баба і ну його лаяти:

– Що ж ти робиш, смертний? Хіба не знаєш, навіщо я веліла тобі купити матерію на білу сукню?

– Ото ж бо що знаю, – відважно відповідає мужик. – нішто! Доньку ми і в домотканому під вінець зводимо, ні до чого нам шовку-атласи всякі. Візьми їх собі, Біла бабища, злісна ягіща!

Дивилася-дивилася баба на клапті білі, нарешті не витримала – кинулася до мужику, вихопила білу матерію, а потім зникла – і більше ніколи, нікому на тій дорозі не була.

На другий рік дівчина вийшла заміж, але вінчалася не в білій сукні, а в селянському вбранні. І нічого, все життя щасливо жила так батюшки спасибі казала.